День, коли я припинила говорити своїй дитині «Давай швидше!»

Коли ви живете божевільним життям, кожна хвилина на рахунку. Ви відчуваєте, що повинні перевірити щось зі списку, втупитися в екран, або поспішати в наступне заплановане місце. І як би я не намагалася розподілити свій час і увагу, і скільки б різних завдань не намагалася вирішити — у мене все одно не вистачало часу, щоб все встигнути.

Таким було моє життя протягом двох божевільних років. Мої думки і вчинки контролювалися електронними повідомленнями, ринг-тонами, і наповненим вщерть розкладом. І хоча всіма фібрами душі мій внутрішній контролер хотів би знайти час для всіх справ в моєму перевантаженому плані, це не отримувалося.

Так сталося, що шість років тому я була благословенна спокійною, безтурботною, зупинись-і-понюхай-троянду, дитиною.

Коли мені потрібно було йти, вона насолоджувалася пошуком блискучої корони в моїй сумці.

Коли мені потрібно було бути десь п’ять хвилин тому, вона вимагала пристебнути її іграшкову тварину до сидіння автомобіля.

Коли мені потрібно було швидко перекусити, вона не могла припинити говорити з літньою жінкою, схожою на її бабусю.

Коли у мене було тридцять хвилин, щоб добігти кудись, вона просила мене зупинити коляску, щоб приголубити кожну собаку, повз яку ми проходили.

Моя безтурботна дитина була благословенням, але я не помічала цього. Коли ти живеш божевільним життям, у тебе формується вузьке прогностичне бачення з планами тільки на порядок денний. І все, в чому не можна було поставити галочку в розкладі, було марною тратою часу.

Всякий раз, коли моя дитина змушувала мене відійти від розкладу, я думала про себе: «У нас немає на це часу». Отже, два слова, які я найчастіше говорила моїй маленькій любительці життя були: «Давай швидше».

Я починала свої пропозиції з них.
«Давай швидше, ми запізнюємося!»

І закінчувала пропозиції ними.
«Ми все пропустимо, якщо ти не поквапишся!»

Я починала свій день з них.
«Поспішай і їж свій сніданок! Поспішай і одягайся! »

Я закінчувала свій день ними.
«Швидше чисть зуби! Швидше лягай в ліжко! »

І хоча слова «скоріше» і «квапся» не особливо прискорювали дитину, я все одно говорила їх. Можливо, навіть частіше, ніж слова «Я люблю тебе».

Так, правда болюча, але вона лікує … і наближає мене до такого материнства, якою я хочу бути.

В один доленосний день все змінилося. Ми забирали старшу дочку з дитячого садку і виходили з машини. Це відбувалося не так швидко, як їй хотілося, і вона сказала своїй маленькій сестрі: «Яка ж ти повільна!» І коли вона схрестила руки на грудях і з осудом зітхнула, я побачила в ній себе — і у мене всередині щось обірвалося .

Я була переслідувачем, що підштовхує, що тисне і квапить маленьку дитину, яка просто бажає насолоджуватися життям.

Я прозріла і ясно побачила, як шкодить моє поквапливе існування дітям.

Хоча мій голос тремтів, я подивилася в очі дитині і сказала: «Мені дуже шкода, що я змушую тебе поспішати. Мені подобається, що ти не поспішаєш, і я хочу бути більше схожою на тебе ».

Обидві дочки здивувалися моєму болючому зізнанню, але обличчя молодшої освітилося схваленням і прийняттям.

«Я обіцяю бути більш терплячою», — сказала я і обійняла свою сяючу доньку.

Стерти з мого лексикону слово «поквапся» було досить легко. Що було насправді складно — так це набратися терпіння, щоб чекати мою неквапливу дитину. Щоб допомогти нам обом, я почала давати їй трохи більше часу на підготовку, коли нам доводилося кудись їхати. Але іноді, незважаючи на це, ми все одно спізнювалися. Тоді я вмовила себе, що буду запізнюватися тільки ці кілька років, поки вона не підросте.

Коли ми з дочкою гуляли або ходили до магазину, я дозволяла їй задавати темп. І якщо вона зупинялася, щоб помилуватися чимось, я проганяла думки про плани з голови і просто спостерігала за нею. Я помічала такі вирази її обличчя, яких я раніше ніколи не бачила. Я вивчала цятки на її руках і те, як її очі примружуються під час посмішки. Я бачила, як інші люди відгукуються на неї, коли вона зупиняється, щоб поговорити з ними. Я бачила, як вона вивчала цікавих комашок і красиві квіти. Вона була спостерігачем. Ось тоді я, нарешті, зрозуміла — вона була подарунком для моєї напруженої до межі душі.

Я дала обіцянку пригальмувати майже три роки тому. І до сих пір для того, щоб жити в уповільненому темпі, мені доводиться докладати чималих зусиль. Але моя молодша дочка є живим нагадуванням про те, чому я повинна продовжувати спроби. І вона часто нагадує мені про це.

Якось під час відпустки ми вирушили удвох на велосипедах до намету з фруктовим льодом. Захоплено милуючись крижаною вежею, ми сіли за столик. Раптом я побачила занепокоєння на її обличчі. «Треба поспішати, мамо?»

Я мало не заплакала. Можливо, шрами поспішного життя ніколи не зникають повністю. Я зрозуміла, що у мене був вибір. Я могла б сидіти і сумувати, думаючи про те, скільки разів в житті я підганяла її … або я могла б відсвяткувати той факт, що сьогодні я намагаюся робити по-іншому.

Я вирішила жити сьогоднішнім днем.

«Не поспішай, мила. Тільки не поспішай », — сказала я м’яко. Її обличчя миттєво посвітлішало і плечики розслабилися.

І так ми сиділи пліч-о-пліч і базікали про все на світі. Були навіть моменти, коли ми сиділи мовчки, просто посміхалися один одному, милуючись околицями і звуками навколо нас.

Я думала, що моя дитина збирається з’їсти все до останньої краплі, але коли вона дісталася майже до кінця, вона простягнула мені ложку кристаликів льоду з солодкого соку. «Я зберегла останню ложку для тебе, мамо», — сказала дочка з гордістю.

Коли я дозволила крижинці доброти вгамувати мою спрагу, я зрозуміла, що тільки що уклала угоду усього життя.

Я дала моїй дитині трохи часу … і натомість, вона віддала мені свою останню ложку і нагадала, що смак стає солодшим, і любов приходить легше, коли перестаєш так мчати по життю.

І тепер, чи буде це поїдання фруктового льоду, збирання квітів, пристібування паска безпеки, розбивання яєць, пошук морських черепашок, розглядання сонечок або просто прогулянка, я не буду говорити: «У нас немає на це часу!» Тому що, по суті , це означає: «У нас немає часу, щоб жити».

Зупинитися, щоб насолодитися простими радощами повсякденного життя — це єдиний спосіб жити по-справжньому.

Повірте мені, я дізналася це від провідних світових експертів з радості життя.