Чи потрібен дитячий садок, якщо є можливість не віддавати туди дитину?

Підростає малюк (2-3 роки) і виникає одвічне питання: » Чи водити дитину до дитячого садочка, чи, можливо, хай залишається вдома, в теплі, комфорті, в знайомій і затишній атмосфері,поруч з матусенькою, бабусею, але один, без спілкування з ровесниками?» З цього приводу постійно точаться суперечки по — між прихильниками водіння до садочку та їх опонентами, існує безліч точок зору і в підтримку, і, тих, що кардинально протилежні : одні говорять — «дитина , як тільки потряпляє до садочку, починає, постійно, хворіти», інші — «дитина там завжди під наглядом вихователів, спеціалістів», » малюк в колективі ровесників, швидше адаптується до соціуму», або ж «перебування в садочку — стрес для дитини, тому що «відірваний» від знайомої рідної атмосфери, від матусі, з чужими тіточками» ; жалісливі бабусі та інші оточуючі  дружно шкодують, в один голос заявляючи, що це занадто рано і навіщо мучити дитину. Втім, навіть не з трьох, а з п’яти років дошкільні установи відвідують не всі. Багато дітей сидять до школи вдома з бабусями.

Вважається, що дит.садок дає можливість спілкування для дітей. Діти там навчаються грати, дружити, робити багато разом. У садках зароджується перша дитяча дружба, яка триває потім десятиліттями. Ці ж діти потім разом вчаться в школі.

Згодом, ситуація змінювалася. І бабусі вже не поспішають на пенсію, та й дитячих садків з`являється все більше, однак, донедавна, необхідність віддати дитину в садок сприймалася як вимушений захід. Що називається, не від хорошого життя. Якщо мама мала можливість не працювати, питання про садок, навіть, не піднімалося. Саме собою зрозуміло, що до школи вона буде займатися дітьми сама? Ні рідні, ні знайомі просто не зрозуміли б її, якби вона, не ходячи на службу, «запхнула» дитину до садка.

Тепер і в цьому плані відбулися помітні зрушення. Все частіше на моєму професійному горизонті з’являються сім’ї, у яких є всі можливості не водити дитину в садок. Або дружина абсолютно не рветься працювати навіть «для душі», а чоловік цілком в змозі забезпечити сім’ю. Або бабуся готова присвятити себе онуку, або у батьків є гроші на няню. Але … дитину з трьох-чотирьох років все рівно віддають до дитячого садочку. І якби ж то він там насолоджувався спілкуванням і колективними іграми! Так ні ж! Малюк садок не любить, вранці пхикає, скаржиться, що його ображають, проситься хоч трішки побути вдома. А інший йде без заперечень, але часто хворіє. А третій став нервовим, дратівливим, агресивним. Я вже не говорю про гіперактивних дітей, яких зараз, на жаль, все більше і більше. Для них дитячий садок — зовсім непосильне психологічне навантаження.

Але коли заводиш про це розмову, нерідко натрапляєш на непробивну стіну. Вперше я задумалася над природою такого опору кілька років тому, коли до мене на консультацію прийшла молода пара з хлопчиком чотирьох з половиною років.

Стьопа тулився до мами, ховав обличчя в її коліна, навідріз відмовився пройти без батьків в сусідню кімнату подивитися іграшки.

— Він завжди так себе веде? — Запитала я.

— З чужими — так. Коли освоїться, буде, звичайно, розкутішим, але взагалі-то він у нас скутий. Ходити нікуди не любить, навіть на прогулянку не витягнеш. Дітей боїться до тремтіння в колінах. Дорослих менше, та теж побоюється.
Я була абсолютно впевнена, що вже цю то дитину батькам і в голову не прийшло відправити до дитячого садочку. Але помилилася! В сад Стьопа пішов з трьох років. Півроку, правда, безперестанку хворів коли виходив «у світ», то цілими днями сидів на стільці, не реагуючи на заклики пограти з дітьми. Тепер на стільці вже не сидить, але дітей як і раніше цурається.

— Вони для нього занадто гучні, кричать, б’ються, а він цього не розуміє, — сказала мама. — Але хоча б істерик, як колись, не закочує при розставанні — і то добре. Привели Стьопу зі скаргами на втомлюваність, розсіяну увагу, плаксивість, істерики і нічне нетримання сечі (енурез). Причому в два з половиною роки, до садка, ніякого енурезу у дитини не спостерігалося. З ним тоді взагалі не було проблем: тихий, спокійний, поступливий хлопчик. Чужих побоювався, але зовсім не так, як зараз. Він навіть з дітьми пробував грати, тепер же і чути ні про кого не бажає.

Картина дуже нагадувала психотравму, нанесену дитині рано відривом від сім’ї. Про що, говорячи по правді, цілком можна було здогадатися самим, без консультації фахівця. Але мама з татом не хотіли бачити очевидного.

— Забрати з садка ?! — Жахнулася мама. — Але … Де ж йому тоді вчитися спілкуванню? Ні, що ви! Про це не може бути й мови! Удома він у нас зовсім здичавіє.
Хоча саме в садку, а не вдома Стьопа втратив, навіть ті невеликі, навички спілкування, які йому вдалося придбати до трьох років.

— А підготовка до школи? — Підхопив тато. — Ні, ми не в змозі навчити дитину всьому тому, чому зараз вчать в дитячому садку.

Хоча увага у Стьопи розсіювалася якраз в саду, при нервовому перенапруженні. І до школи залишалося ще два з половиною роки — для дошкільника величезний термін. Та й чого вже такого особливому вчать дитсадкові виховательки? Чому людям з вищою освітою (технічних і гуманітарних) не під силу освоїти цю премудрість? І як ще недавно бабусі без жодного вищої освіти цілком успішно вчили своїх внучат-дошкільнят читати і рахувати? А деякі вчать і досі …

На ці та інші питання відповіді у батьків не знайшлося, але було зрозуміло, що вони навіть не збираються їх шукати. Головне питання було вирішене давно, остаточно і безповоротно. Стьопа в садок ходити буде за будь-яких обставин, тому що БЕЗ САДУ ПРОСТО НЕ МОЖНА.

Випадок був настільки яскравий, а батьківський опір так відверто ірраціональний, що думка про підсвідомі механізмі цього опору напрошувалася сама собою. На рівні свідомості заперечити було нічого. Але підсвідомість нашіптувала Стьопиним батькам прямо протилежне, і її шепіт виявлявся сильнішим. Чому?

«Безмамні мами»

Років 30 тому в Америці поставили досвід: у мавп відняли дитинчат, вигодували їх і почали спостерігати, як вони будуть виховувати своїх дітей.

Виявилося, що «безмамні мами» (так вчені прозвали мавп, що виросли під людською опікою) не вміють доглядати за дитинчатами і не відчувають до них родинних почуттів, оскільки в своєму дитинстві не мали перед очима зразка материнської турботи. У них в пам’яті відображені зовсім інші ранні образи (імпринтинг). З тих же причин і багато дитбудинківців, виростаючи, зазнають серйозних труднощів у побудові сім’ї. Нинішні молоді батьки, звичайно, не з дитбудинку і вже тим більше не мавпи, але це, мабуть, перше покоління, яке масово відвідувало дитячі садки.

— Ми ж «ходили в сад — і нічого, виросли!» — Міркують вони, забувши, як частенько буває, про свої дитячі прикрощі та образи.

І їм важко собі уявити, як можна обійтися без садка, тому що колективне виховання для них — імпринтинг. А ранні враження дуже міцно вкорінюються в підсвідомості. Ми їх начебто не пам’ятаємо, не усвідомлюємо, але вони нікуди не поділися і, як сірі кардинали, незримо керують нашими уявленнями і почуттями.

Головне — домашній затишок і спокій

А тим часом досвідчені лікарі та педагоги говорять про те, що дитині-дошкільнику найпотрібніше материнська ласка і теплий (перш за все — психологічно), затишний будинок, спокійна, доброзичлива атмосфера в сім’ї. У такій атмосфері він розквітає і нормально розвивається.

Взагалі-то, розумні люди попереджали про це більше ста років тому, коли дитячі садки тільки-тільки почали з’являтися. «Які б не були раціональні в них заняття та ігри дітей, — писав відомий російський педагог К. Д. Ушинський, вони можуть шкідливо подіяти на дитину, якщо вона проводить в них більшу частину дня. Які б були розумні ті заняття або та гра, яким навчаться в дитячому саду, але вони хоча б тому погані, що дитя не саме навчилося, і чим нав’язливіший дитячий сад в цьому відношенні, тим вони більш шкідливі ».
Ушинський попереджав що «навіть гучне суспільство дітей, якщо дитина перебуває в ньому з ранку до вечора, має діяти шкідливо». «Для дитини, — продовжував він, — необхідні абсолютно відокремлені і самостійні спроби дитячої діяльності, що не викликаються наслідуванням дітям або дорослим».

Тоді ще не оперували термінами «психологічне навантаження» або «стрес», але саму небезпеку вловили правильно. Тепер ті ж самі висновки робляться вже на науковій основі. Пару років тому мені довелося почути виступ нашого найвідомішого лікаря-педіатра, академіка В. А. Таболіна. Він говорив про шкоду багатьох експериментів, які ставилися в XX столітті над маленькими дітьми, і в тому числі … про дитячі садки. Так-так, те, до чого ми настільки звикли, що вже не мислимо собі без цього життя, насправді — експеримент, який має порівняно невелику історію. Суть його полягала в тому, щоб вилучити дітей із сім’ї і передати їх на виховання державі. Адже сім’я, на думку ідеологів побудови нового суспільства, повинна була незабаром відмерти. Але практика показала, що ніхто  і нічого не може замінити дитині матір. Хоча наслідки раннього відриву дитини від сім’ї можуть відгукнутися набагато пізніше. Наприклад, в підлітковому віці.

Ось дуже характерна розповідь:

«До школи Маша була до мене дуже прив’язана. Навіть занадто. Зараз у мене стискається серце, коли я згадую, як вона просила: «Мамочко, давай я сьогодні не піду в садок. Давай трішки побудемо вдома, я не буду тобі заважати ». Але мені тоді було не до неї. Ні, я, звичайно, дуже любила доньку, намагалася красиво її одягати, купувала іграшки та солодощі. Але робота захоплювала мене набагато більше. Та й в особистому житті були різні переживання. Тепер Маші шістнадцять. Ми живемо з нею в одній кімнаті, але між нами наче невидима перегородка. І справа вже не в мені. Я хочу налагодити з нею контакт, але вона мене в свій світ не пускає. Вона звикла обходитися без мене, і, хоча я відчуваю, що дочка самотня і страждає через це, ми не можемо відновити втрачений зв’язок. Напевно, тому що цей зв’язок було втрачено так рано, ще не встигнувши як слід сформуватися ».

А як же спілкування з дітьми?

Люди, мало знайомі з дитячою психологією, сильно перебільшують потребу дошкільнят у дитячому колективі. Діти трьох-чотирьох років зазвичай грають, так би мовити, поруч, але не разом. Та й років в 5-6 у них ще немає друзів в тому сенсі, який вкладаємо в це поняття ми, дорослі .Дружба малюків нестійка, ситуативна. Сьогодні один друг на дитячому майданчику, завтра — інший. Часто навіть ім’ям «друга» не спромагаються поцікавитися і «Як звуть хлопчика, який сьогодні приходив до нас в гості?» — Неодноразово запитувала я свого старшого сина (якому, між іншим, було тоді не п’ять, а сім або вісім років!).
— Не пам’ятаю … Друг, — знизував плечима син.

І назавтра приводив додому іншого хлопчика, а попереднього навіть не згадував.
Потреба в справжній дружбі з’являється ближче до підліткового віку, а дошкільнику досить періодично пограти з кимось із однолітків, навіть не обов’язково щодня. Він поки ще не вийшов з кола сім’ї. Для нього, поки, що в сімейному колі найголовніші відносини і найголовніше спілкування.

Але, зараз, нерідко, виходить навпаки. Дошкільника виривають з сім’ї і на цілий день занурюють в дитячий колектив. Хоча і дорослій людині важко з ранку до вечора знаходитися в чужому суспільстві. Що ж говорити про малюка, який швидше перевтомлюється, легше перезбуджується ?! Чим важче йому спілкуватися з дітьми і дорослими, тим обережніше слід дозувати це спілкування. Інакше поведінка дитини посилиться, і труднощі будуть зростати, як снігова куля.

А в школі як буде?

Це питання задають завжди. Але ж в школі, в порівнянні з дитячим садком, набагато більш ощадні умови. Ви здивовані? — Судіть самі. Нормально спілкуватися, уникаючи конфліктів, сварок і бійок, дуже багато дошкільнят і молодших  школярів, ще не вміють. Але в дитячому садку малюки проводять практично цілий день, а в початковій школі — всього кілька годин. При цьому в школі вони постійно зайняті і знаходяться «у вільному польоті» тільки на перервах. У дитячому садку ж, навпаки, цілеспрямовані заняття тривають недовго. Велика частина часу відводиться на ігри і прогулянки. А вихователька фізично не в змозі встежити за всіма, адже дітей в групі, осіб 20-25. Когось неодмінно починають ображати, дражнити. Інші, теж, не проти «підтримати компанію». Тому чутливій, образливій дитині в садку доводиться дуже несолодко. І вимагати від неї, щоб вона себе переробила, просто нерозумно. Набагато розумніше буде не ставити дитину в таку важку психологічну ситуацію. Отримати навички спілкування, які стануть в нагоді їй в школі, вона зможе, граючи час від часу з дітьми ваших приятелів або відвідуючи пару раз на тиждень якусь студію, благо їх зараз для малюків повно в кожному місті.